ПРОЦЕС 101-ГО.
galiziaforever
ПРОЦЕС 101-ГО.
Д-р Микола Терлецький 60 РОКІВ ТОМУ
СВОБОДА, СЕРЕДА, 1-го ЛИПНЯ 1970
6-го червня 1910 року я здав іспит зрілостн в дрого­бицькій гімназії. З кінцем червня приїхав до Дрогоби­ча зі Львова студент медицини Микола Ваврик і з доручення Студентської Грома­ди заохочував студентів права, а також абітурієнтів, до участи в студентському ві­чі, що мало відбутися 1 липня 1910 р. в залі Львівського університету. З Дрогобиччнни поїхали майже всі студенти права, а з абітурієнтів Юліян Шипайло, Володимир Здебський і я. Виїхали ми 30 червня ве­чірнім поїздом. 1-го липня о 9-ій год. ранку відбулися студентські на­ради в залі „Дністра". Там нам сказали, що віче відбудеться в залі ч. З в університеті при вул. Миколая, а по вічу відбудеться демонстра­ційний похід по місті з кличами за заснування українського університету. По нараді у „Дністрі" ми малими гуртками, а то й поодинці перейшли до університету. Там почалося віче, яким проводив, оскільки не помиляюсь, студент Іван Охримович. Промову про зас­нування українського уні­верситету у Львові виголосив студент філософії Мико­ла Залізняк. Під час його промови при­бігли до залі студенти, які були на стійці, і донесли, що поляки будують на коридо­рі барикади, щоб замкнути нам вихід. Зчинився рух, од­ні закликали йти розкидати барикади, інші заспокоюва­ли і дораджували продовжу­вати віче. Зчинився заколот, частина студентів пішла розвалювати барикади, інші залиши­лись слухати промову. Ті, що вийшли з залі, попали під обстріл польських студентів, які, поховавшись у фрамугах вікон, стріляли з укриття. Жертвою доволі густих пострілів упав Адам Коцко, якому куля поцілила в чоло. Студент Леонтович був ранений в коліно. Стрілянина тривала декілька хвилин, після чого на коридорі появилась по­ліція, що вже була в стані поготівля. Всіх студентів-українців заарештовано, а по­ляків посписувано як свід­ків. Понад сто двадцять ареш­тованих українських студен­тів перевезено "дорожками" до тюрми при вулиці Баторія. Там усіх почали пе­реслухувати і одних скорше, інших пізніше, звільняти. Мене звільнили на третій день, якраз в день похо­рону Адама Коцка, що відбувся з численною участю народу. Кінець похорону я ще бачив. Судовий процес проти 101 українських студентів розпочався 4 лютого 1911 року). Оскаржувано нас у змові і в збройному нападі.. Розправа відбувалася пе­ред звичайним трибуналом. Предсідником був надрадник Обертинськнй, а вотантами : першим — Лєвіцький, мабуть, спольщений украї­нець, дуже злослива особа, а імени другого не пам'я­таю — той був коректний. Оскаржував прокуратор Франк. У Боронили нас адвокати: д-р Кость Левицький, д-р Володимир Старосольський, д-р Филип Евин, д-р Іван Кос, д-р Андрій Кос, д-р Володимир Охримович, д-р Володимир Загайкевич з Пере­мишля, д-р Сидор Ґолубович з Тернополя та д-р Юлі­ян Олесницький зі Станиславова. Розправа тривала п'ять місяців і закінчилася 6 липня 1911 року. Надрадник Обертинськнй, гладкий польський шляхтич, виявився несовісною люди­ною, до того ж великим україножером. Він перевів розправу за вказівками вшехпольської преси та шовіністичної вулиці, кпив зі справедливости і здорового глузду. Польські студенти під присягою зізвавали фальшиво. Наприклад, один із них за­явив, що він бачив і чув, як Адам Коцко на барикадах відвернувся до своїх і закли­кав : „Товариші, на барикади! " — і в тій хвилині був поцілений кулею тих своїх товаришів. Інший поляк зізнав, що він бачив, як Леонтович приклякнув на одно коліно і простріляв собі друге колі­но. Наші адвокати доказали нісенітність та брехливість тих зізнань, з яких навіть прокуратор поблажливо підсміхався, і домагались аре– штування тих свідків за кривоприсягу. При цьому доходило до дуже гострих перепалок між обороною і трибуналом. Обертинськнй часто вибухав гнівом і накладав грошові кари на оборонців за „образу" трибуна­лу. Зізнаннями таких "свідків" Обертинський „доказував", що українці самі себе постріляли, а поляки лише спокійно тому приглядалися. Хоч при особистих ревізі­ях арештованих українських студентів, що їх переведено відразу в університеті, не ви­явлено у них ніякої пальної зброї, трибунал видав засуд на всіх 101 оскаржених. П'я­теро з них — Микола Залізняк, Іван Охримович, П. Ре­шетило і Леонтович (імени п'ятого не пригадую) — діс­тали по шість місяців тюр­ми, а решту засуджено на мі­сяць тюрми. Ті, які ще не по­кінчили двадцяти років жит­тя, дістали по чотирнадцять днів тюрми. „Найясніший цісар" Франц Йосиф І подарував кару тим, що були засуджені на місяць і на чотирнад­цять днів тюрми. Тим, які були засуджені на шість мі­сяців тюрми, подарувати ка­ри не захотів.

ОТАМАН БОЖКО
galiziaforever
ОТАМАН БОЖКО
Написав Михайло Середа, полковник Армії У.Н.Р.
«Літопис червоної калини». – 1930. – №1. – С.10-12.
Тої ночи, коли С. В. Петлюра простував з Києва на Білу Церкву, замислившись над проектом протигетьманського повстання, в Катеринославі, на Провіянтській вулиці, в будинку під числом 10 начальник охорони залізничого вузла Катеринослав — Сінельниково підполковник Божко, старшина бувшого російського 31-го Олексієвського полку, — радився зі своїми підлеглими козаками про відродження Запорожської Січи. Козаки Горобець, Швачка, Шило, Ріг, Чуприна, Василюк, Окатий, Бульба і бунчужний Сила заприсяглись йому Капулієвськими могилами, що будуть боронити нову Січ і будуть жити по завітам і традиціям давніх Запорожців. То були перші піоніри Запорожської Січи Божка. Закоханий до ентузіязму в лицарські події колишніх січовиків, зі світоглядом, у якому ідеалізація старовини і романтичні настрої перемогли здоровий розум, — Божко дійсно думав про таку визволену Україну, якою во­на була до II-ої половини XVII-го століття.
І коли до Катеринослава дійшла чутка про повстання Директорії, отаман Божко написав гусячим пером, як колись писали Запорожці, листа до професора Яворницького, директора музею ім. Поля, з прохан­ням, аби той надіслав йому запорожське євангеліє та інші запорожські реліквії. Певно, що євангелія проф. Яворницький не надіслав; проте Божко Січ сфор­мував. Вона складалася: з пішого куріня, який був доручений курінному отаманові Векличу, кінного куріня на чолі з отаманом Оболенським, гарматного з отаманом Максименком і кулеметної сотні зі сотни­ком Савчуком. Божко мріяв розташувати Січ десь за порогами, коли несподівано на Різдвяні Свята Катеринослав заатакували залоги Пятакова і Махна. Отамани Гулий-Гуленко, Самокиш і Божко боро­нили місто зі всім завзяттям запорожської вдачі, але ж мусіли нарешті відступити на північ. Божко скерував свою Січ на Київ. На ст. Знаменка він зупинив свої ешелони, чекаючи на дозвіл з Києва прямувати на Фастів.
То був мент, коли в районі ст. Знаменка селяни з Цибулевої та Михайлівни повстали проти Директо­рії. Комісар Знаменки Вірко об’єднав повставших селян під радянським прапором, загрожуючи Бож­кові полоном або погромом. Божко не знав, що ді­яти; надіслав делегацію до Вірка, котра так йому сказала:
— Робіть своє діло, ми перешкоджати вам не бу­дем. Просимо і нас не турбувати: ми приїхали на відпочинок.
Вірко погодився, але ж запропонував їм пересуну­тись на ст. Крюково. На ст. Крюково Божка стрінула нова несподіванка: отаман Гайдамацького полку Волох, що перебував під цей час в Кременчузі, наказав Божкові прибути до нього за інструкціями. Божко запросив до себе отамана гарматного куріня Максименка, якому сказав:
— Я вирушаю зараз в Кременчуг. Ряба шельма, Волох, гадаю, має щось вдіяти наді мною; так ти того... не проморгай.
І дійсно: в Кременчузі Божка і його адютанта Черневича арештували. Максименко цього менту не проморгав і сипнув на Кременчуг такий гураґанний гарматний вогонь, що Волох примушений був Бож­ка і Черневича звільнити.
— Не Українці, а харцизи якісь, прости Господи, — казав Божко, повернувшись з-під арешту, сво­йому начальникові штабу Бульбі:
— Немає на що тут чекати, виряжай ешелон на Балту!
В глибокому запіллю Божко відпочав душею і оста­точно склав той церемонійний ритуал, якому мусіла підпорядковуватись старшина і козаки Січи.
Щодня, по обіді, з паланки отамана виносили на січовий майдан «наказ по Січі», булаву, гусине перо і каламар з чорнилами. Сурмачі подавали сиґнал, на який збігалися дута оркестра, старшини і козаки. З паланки виходив поважно Божко, сідав за стіл, брав у ліву руку булаву, а правою під мелодійні згуки запорожського маршу підписував гусячим пером наказ, який прочитували всім присутнім. Вживати горівку на Січі заборонялося і козакам і старшині. Одного разу зайшов Божко в мешкання полковника Садовського, інтенданта південно - східнього фронту, який мав нещастя бути прилученим до Січі. Під ліжком, на якому спав інтендант, примітив Божко пів-пляшки самогону. Він ані слова не сказав Садовському, повернувся до паланки і звелів сурмачеві подати сиґнал.
На січовому майдані зібралися старшина і Божко забрав слово:
Шановне товариство! — почав він: — Наш статут забороняє пияцтво; про те товариш Садовський міркує, що статут не про нього писаний і дме самогон, як гусак воду. Що маємо з ним робити?
— Канчуків йому! — голосно загуло на майдані:
— Двацять п’ять? – запитав отаман.
— Двацять п’ять! – радо погодилася Січ.
Ясно, що Садовського відчухрали з тим натхнен­ням, з яким він колись розважав себе самогоном. Треба додати, що в Січі шанувався такий звичай: кожен, кого карали канчуками, мусів підібравши як слід штани, подякувати отаманові:
— Дякую, пане отамане, що навчили мене, дурня, поважати статут.—Певно, що Садовський був засму­чений своєю недолею; забув про цю традицію і одержав декілька канчуків додаткових.
Статут забороняв гостро і гру в карти. Ця заборона відносилась і до населення, серед якого перебувала Січ. В м. Барі Божкові донесли, що в місцевому клюбі урядовці грають в карти.
— Ото харцизи! — розгнівався отаман. Звелів вартовій сотні оточити в ночі помешкання клюбу. Урядовців арештували. Тут же, в клюбі, кожному з них, скинувши з нього наперед штани, всипали на цей раз з ласки отамана не 25, а 15 канчуків. — Багато з них не візьмеш, — сказав отаман: — не військові. — Спартанський режим запорожського життя був до вподоби і старшині, і козакам: навколо Січи, в інших частинах, шаліла анархія, козаки терпіли голод і холод, а в Січі, як у зразковому господарстві, всього було досить і на всіх вистарчало. Погано такому інтендантові, у якого Божко знаходив безладдя з харчами. Трапилося було комендантові штабу Січи Мяновському спізнитись з роздачею хліба козакам. Божко зараз - же надіслав йому коротеньку але ж змістовну записку: „Скидай штани і готуй, собачий сину, с...у“. Від страху у Мяновського волосся по­лізло до гори, як у їжака щетина. Властиво спізнив­ся не Мяновський, а жиди, що випікали хліб.
Де ж тут було шукати правди, коли перед очима Мяновського шугали вже канчуки. Якраз на це не­щастя наїхав до пекарні якийсь дідич на самоході. У мить навантажили на цей самохід хліб і, що було духу, чкурнули на майдан. Спізнилися на 22 хвилини, за які Мяновський і одержав 22 канчуки. Невідомо, як довго Запорожська Січ гостила-би у Балті, коли б не налетів на неї отаман Заболотний з великою ордою червоноармійців. Січовики билися, як подобає лицарям, але ж знемогли і мали відступи­ти. Вирятував справу Божко. Був на Січі капельмайстер Іван Головко, боягуз, якому другого подібного на грішній землі не знайти; проте він мав велику здібність: як той сомнабулік, ще напередодні передбачав лютий бій з ворогом. І коли Головко охав і скаржився на свою печінку, виряжаючись до шпи­талю, козаки казали:
–Погана, хлопці, справа, у Головка печінка бо­лить. Готуйтесь до бою.
У критичний мент перемоги Заболотного отаман Божко гукнув на джур:
— Подати мені Головка!
Головка розшукали десь в буряні; лежав і охав, хапаючись за серце. Поставили його перед отама­ном.
— Зараз же візьми свій корнет-а-пистон, – гри­мнув на нього отаман, –біжи у лаву і грай гимн.
Наказ треба було виконати. Правда, до лави ноги його не донесли, а зупинився він приблизно на пів-кільометра від бою. І ось ніби з неба полились над полем бою згуки гимну. Це дійсно був істеричний стогін переповненої нелюдським жахом і горем душі Головка. Все ж таки муаика ця надала козакам такої відваги, що решта людей Заболотного покинула безславно поле бою. Заболотний був ластівкою; за ним насунулися совітські війська. Запорожська Січ пере­неслася на Бірзулю. У Бірзулі Божка наздігнали ота­мани Годило-Годлевський і Аркас.
— А де ваші люде? — запитав їх отаман Божко.
— Там, десь позаду, — відповіли отамани; — від­биваються від большевків.
— Добра мені справа: ваші частини на фронті, а ви чогось в Бірзулі.
Наказав сурмачеві скликати Січ, якій він оповів про поведінку Аркаса і Годило-Тодлевського.
— 25? — спитав ляконічно Божко.
— 25, — як завше, погодилася Січ...
З Бірзулі Січ евакувалася в Тирасполь, з Тира­споля у Галичину (через Румунію). .
У кінці травня 1919 року український уряд і армія опинилися в трагічному положенню: з одного боку українська територія була захоплена большевиками, а від Тернополя насовувався корпус Галлера. У корот­кому відтинку, між Тернополем і Волочиськами, стояли один за одним, хвостом, десятки ешелонів з урядом і решткою армії. Виходу не було, чекали на якесь то чудо. Одні козаки почували себе бадьоро; склали пісню:
— Гей висока Директорія! Під вагоном твоя територія!
— І сталося диво: ніби з-під землі виплинув отаман Божко, смілою атакою звільнив Волочиська і подався далі на Чорний Острів, гонючи перед собою по­громлених большевиків. Проскурів, Жмеринка, Козятин перейшли до Українців. Штаб Дієвої Армії перенісся на Жмеринку. С. В. Петлюра надіслав Божкові подяку за відвагу і блискучі події. Божко відповів так: «Тебе буду слухати, а штаби твої зневажаю і вважаю їх зрадниками».
Штаб Дієвої Армії замислився: дійсно, самостійні бойові операції Божка нищили нанівець стратегічну працю Командарма. Штаб армії добився таки свого: Головний Отаман погодився переформувати Січ у дивізію і звільнити Божка. На його місце був при­значений отаман Добрянський. Бог знає, де набрався відваги Добрянський, тільки одного часу зупинився він перед паланкою Божка, аби перебрати від нього Січ.
— Бачили нового батька, якого іменував вам штаб армії? — запитав козаків Божко, вказуючи на Добрянського.
— Го-го-го! зареготала юрба. У цьому сміху від­чувалася і загроза. — Ясно, що Добрянський накивав п’ятами, покинувши на завше думку, коли-небудь вер­нути до Січи.
Штаб армії не мав під рукою збройної сили, аби примусити Божка виконати наказ; залишилося одно – чекати на щасливий збіг обставин. Такий збіг внедовзі найшовся: Божко, проїздом зі Січчю на Вапнярський фронт зупинився з ешелоном на ст. Жме­ринка. Штаб армії запросив його до мешкання Штабу за одержанням деяких директив. Божко інтуїтивно відчував, що справа, як-то кажуть, смердить ладаном: категорично відмовився від запрошення. Штаб вдруге післав до нього сотників Миколаєнка, пізніш персонального ад’ютанта у генерала Омеляновича-Павлен­ка і контррозвідчика Козієнка. Сотники, молоді спритні люди, знали, як вплинути на отамана: над вечір Божко був в штабі армії.
Начальник штабу отаман Василь Тютюнник запропонував йому обрати одне з двох: або податись до димісії, або бути арештованим. Божко метнувся до кобури за револьве­ром. Тютюнник його випередив: стрілом з нагана тяжко ранив його у голову і вибив йому око. Його Січ оточив курінь польової варти сотника Редетюка, розброївши старшин і козаків.
Коли Божко видужав, під Жмеринкою стояли Денікінці. Головний Отаман і Штаб Дієвої Армії пе­ребралися до Проскурова; туди подався і він. В Про­скурові С. В. Петлюра сказав Божкові:
— Бог буде судити, хто з нас порушив правду, а зараз знову формуй Січ і рятуй справу.
— Так буде, — відповів Божко, – я ласкаво прошу про одну милость: коли звільнимо Україну від ворога, уряд мусить подарувати во власність моєї Січи землі за порогами, які належали колись Запо­ріжцям.
С. В. Петлюра обіцяв.
З Проскурова уряд подався до Любаря, пога­ненького міста на Волині. За ним надійшли і не­добитки Української Армії, 6-7 тисяч чоловік. То була передсмертна агонія, початок кінця тої ще недавно великої армії, на яку тільки спромоглася Україна.
Та не тратили надії три отамани: Волох з гайда­маками, Божко зі січовиками і Данченко-Денис з за­порожцями. Кожний з них силувався залучити решту армії під свою високу руку. Аби позбавитися від такого небезпечного конкурента, як отаман Божко, отаман Волох намовив джуру Божка козака Чайківського забити свого отамана. У початку грудня 1919 року сонний Божко упокоївся на віки від кулі з вла­сного його нагана, що її пустив у нього козак Чайківський.
Так загинув останній з могикан Запорожської Січи, вірний її духу і традиціям.
Загинув український Дон Кіхот, що спізнився жити на 200 років.

Німецька організація "МАТИ Й ДИТИНА" у 1930-40-х.
galiziaforever
Г.Ю.Стецюк
МАТИ Й ДИТИНА
Діти — це майбутність народу. Від них за¬лежить дальша доля народу. Старша генерація, яка живе тепер , може впливати на май¬бутнє народу, забезпечуючи здоровий розвиток дітей і повновартісне їх виховання. Чим більше народ дбає про дітей, тим краще забезпечить він собі майбутнє. В цьому напрямку діє націонал-соціялістична Німеччина. Від самого початку розпочала вона широку й плянову працю в цьому напрямку. Вже 28 лютого 1934 р. створено було допоміжну організацію «Мати й дитина» і, незважаючи на те, що діяльність цієї організації відбувалася, на половину серед важких умовин, вона може похвалитися великими успіхами:
Праця організації «Мати й дитина» — надзвичайно многобічна. Вона охоплює піклування про матір перед й після пологів та піклування про дітей від немовляти до підлітка. Для виконання такого завдання треба було створити велетенську організацію, клітини якої сягають до найдальших закутків краю; треба було знайти відповідних людей для керування тією працею, треба було вишколити відповідний персонал сестер-помічниць акушерок, провідниць дитячих садків, осередків для підлітків, і т. д., треба було створити відповідні фонди. Все те, зроблене й саме тому плутократична Англія так ненавидить націонал-соціялістичну Німеччину, бо англійські можновладці ще сьогодні відкидають плани суспільної політики, які остаються далеко позаду того, що зробили в Німеччині ще за часів Бісмарка.
«Ми не боїмося жадних матеріальних витрат, щоб забезпечити життя та здоров’я матерів та дітей, — говорив райхсміністер д-р Ґеббельс у своїй промові з нагоди 10-тиріччя існування допоміжної організації «Мати й дитина». І коли в 1934 році витрачено було на цю організацію 55 міліонів марок, то в 1943 р. сума видатків досягла 508 міліонів. У 32.518 осередках організацій, які розміщені по цілому терені Німеччини, 10 міліо¬нів німецьких матерів знаходили рік-річно поради та поміч для себе та своїх дітей. Організація «Мати й дитина» повела підсилену боротьбу проти смертности немовлят і впродовж 10 літ домоглася зменшення смертности з 7,9 до 6,3%. Це значить, ще врятовано життя одному міліону дітей (при цій нагоді пригадуємо, що ця справа була у нас дуже занедбана, і хоча українці мали найбільше в Европі число народжень, то число дитячих могилок було таке велике, що справжній приріст населення змушував бажати багато кращого).
Діяльність допоміжної організації «Мати й дитина» поділюється на п’ять груп, а саме піклування про родину, піклування про дітей, опіка над хворими, справа дитячих садків та справа відпочинку дітей. Тягар праці лежигь на плечах 1-2 осіб, які працюють почесно для добра національної спільноти. Пікл¬ування про родину цікавиться в першу чергу матір’ю. Численні ряди народних гіґієністок, сестер, акушерок, домашніх помічниць мають головне завдання – опіку над вагітною матір’ю та немовлям, 60 000 працюючих матерей змогли провести свою відпустку у 200 відпочинкових домах, щоб з новими силами стати знову до своєї праці. 1.250.000 дітей перебували щоденно в 30.344 дитячих садках, а матері їх працювали по заводах та установах. Для жінок на селі створено 11 000 дитсадків, які полегшували працю матерів в час жнив; Матері, які мають більше дітей, дістають помічницю додому. Коротко кажучи, німецька мати находить в організації «Мати й дитина» індивідуальну поміч в усіх випадках свого життя, особливо в часі війни. Те, що війна спричиняється не тільки до втрат на фронті, але й до зменшення природного приросту, було поштовіом для посилення опіки матерями і дітьми. «Ми не хочемо, – писав головний керівник суспільної опіки в проводі партії НСНРП Гільґенфельдт, — щоб жадна дитина, якою наділять нас німецькі ма¬тері в воєнних часах, не потерпіла внаслідок якогось нашого прогріху, чи занедбання, будь- якої шкоди здоров’я, чи навіть втрати життя». «Кожна війна,— каже згаданий автор, — ви¬магає цінного життя, так на фронтах, як і в краю. Військова служба міліонів німецьких мужчин принесе нам зменшення народжень і за цієї війни. Факт, що не один вояк втратить життя, не оставивши дітей, є дальшим зменшенням субстанції, що є неминучим у війні. Тому, для відповідального проводу народу й держави не може бути більшого завдання під¬час війни, як дбати про те, аби біологічна втрата в краю була якнайменша. Тій цілі служать усі запобігаючі середники для охо¬рони життя матері й дитини».
Війна, яка завадила деяким широко задума¬ним починам допоміжної організації «Мати й дитина», поставила її перед новими завдан¬нями. Замість будувати нові доми, треба було примістити родини, які зазнали шкоди від во¬рожих бомбардувань, в зменшеному житловому просторі. Сотки тисяч матерів з дітьми треба було забрати з місцевостей, які постійно теро¬ризував ворог постійними летунськими налітами, та примістити в безпечніших околицях. Це вимагало й вимагає багато праці. Самі наліти спричинили цілу низку завдань, які тре¬ба виконали й то в якнайскорішому темпі. У бомбардованих містах треба допомогти потерпівшим, треба було негайно створити ру¬хомі молочні кухні, дитячі садки, спільні кух-ні для прохарчування збомбардованих. День і ніч стояли на залізничих двірцях жінки з орга¬нізації НСФ, помагали матерям виїхати в дру¬гі сторони, направляли цілі поїзди дітей та шкільної молоді на нові місця перебування, дбали про їхнє харчування, й тощо. І чим більше, зростав ворожий терор, тим сильніша була воля організації виконувати гасла: «Вся поміч для матері й дитини».
Незважаючи на труднощі, в дні 10-тиріччя існування допоміжної організації «Мати й дитина» відкрито такі нові установи»: 849 ясел для немовлят і дитячих садків, 102 допоміжних осередків «Мати й дитина», 21 оселю для відпочинку молоді, 20 домівок для молоді, 80 домівок для відпочинку матерів, 76 приміщень для суспільної опіки, 45 воєнних домівок для вагітних, число цих домівок зросло тепер до 283. і 4
Зі сказаного бачимо, що ніде в світі нема іншої організації, яка була б подібна до німецької організації «Мати й дитина». Це не є «добродійна» установа, що дрібними датками в грошах чи в товарах, допомагає бідним коротати своє злиденне життя. Це організація сповнена ідей національної спільноти, і тому вона зуміла виконати своє високе зав¬дання – зберегти якнайбільше живих дітей, майбутніх повновартісних членів німецької народної спільноти – навіть серед важких воєнних умовин.
«Вісті» (Берлін). – №13 – 30 березня 1944.

Др Степан Шухевич ДВІ ПСИХІКИ
galiziaforever
I.
З кінцем весни 1918-го року назначено мене командантом австро-угорської полевої жандармерії міста Одеси при австрійськім гувернері Одеси. Зараз по приїзді до цього гарного міста старався я нав’язати зносини з тамошними Українцями, аби пізнати їх життя-буття. Цілком природно не робив я цього в тій цій ціли, аби свої відомости використати урядово. Буде цілком зрозумілим, що доступ до неявного життя української громади був для мене, як команданта жандармерії, не тільки тяжкий, але просто неможливий. Ціла австро - угорська армія була щонайменше неприхильно настроєна для української держави. Спеціяльно неприхильно відносився до цеї справи австрійський гувернер Одеси генерал Бельц, що стояв під безмежним впливом Генерала Мустафіла, гувернера Одеси, наставленого зі сторони гетьмана Скоропадського. Цей останній, з роду мабуть Татарин, був запеклим Москалем і відповідно настроював австрійського гувернера.
Тоді арешти полевої жандармерії були переповнені українськими громадянами, яких замикано під позором більшовизму. Read more...Collapse )

СЛІДАМИ СЛАВНИХ ПРЕДКІВ
galiziaforever
Др Ю.Стецюк
Перед війною не чути було, щоби наше село самочинно влаштувало якесь свято в пам’ять українського князя Ярослава Мудрого чи Володимира Великого. Саме слово «князь» було чимсь таким, що не проходило радо крізь зуби. Правда, говорили на селі про князів чи архикнязів, себто про Габсбурґів, про Рудольфа чи Фердинанда, але святкувати память староукраїнського князя, масово святкувати пам’ять гетьманів, Хмельницького чи Мазепи це не приходило нікому на думку. Одначе після війни ми були свідками масових свят присвячених пам’яті Мазепи. Сьогодні самочинно святкує село пам’ять Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Самочинно кинулась молодь до вивчення української історії й географії і т. д. Нема свята, де не було б національних танків. Українська народня ноша находить відповідну пошану. Історичні оповідання про давне й недавнє наше минуле, про українських Героїв стали найбільш улюбленою лектурою, необхідним духовим кормом.
Read more...Collapse )

Д-р Г. Ю. Стецюк. Обнова духа
galiziaforever
»НАШ ПРАПОР«. – №5. – 20-го січня 1935 р. – С.6.
Ми, українці, єдина в Европі нація, що не має пам’ятників своїх славних мужів. Не маємо триюмфальних брам, ні пам’ятників Хмельницького, не бачимо Мазепи, задивленого на північ, не маємо летучого отам. Витовського, не найдемо наступаючого сот. Черника, ні багатьох наших героїв. Маємо для них всіх один хрест у лавровім вінку. Маємо живі пам’ятники в наших серцях. У збірній душі нації мають вони святиню, де їх імена записані вічними буквами, кров’ю братів, любов’ю батьків, слізьми матерей. Read more...Collapse )

ГАЛИЦЬКИЙ ТИП. Проф. М. Грушевський про Галичан
galiziaforever
Кілька років перед світовою війною, числячись з можливістю переломових подій, великий наш історик— проф. Михайло Грушевський написав у «Літературно-Науковому Вістнику» низку статтей, в яких піддає критиці політику галицьких провідних чинників. В одній з цих статтей подав проф. Грушевський характеристику галичан. Наведемо її в скороченні: Read more...Collapse )

ЯКІ ХИБИ МАЄ КОЖДИЙ УКРАЇНЕЦЬ? Брак почуття народної чести.
galiziaforever
«Нова рада» (Львів). – №42 (118). – 27 лютого 1920.
Важна се річ уміти себе пошанувати в життю. Каже наш нарід, шануй себе, а пошанують тебе люди. Се відноситься до одиниць у їх щоденному життю — се відносить ся й до цілих народів. Коли би ми Українці самі себе уміли пошанувати, то й сусід, а навіть ворог мусів би нам віддати честь. Не дбаємо ми о нашу пошану, тому й ворог не має пошанівку для нашого народного імени. Read more...Collapse )

Що повинен робити кожен чесний Русин?
galiziaforever
1. Дома і поза домом та перед усїми урядами і властями повинен уживати рускої мови в слові і письмі, дбаючи про повагу і чистоту рідної мови рускої.
2. Виховувати чесне руске поколїнє в праци і ощадности, приучувати молодіж не лиш до господарства рільного, але також до ремесла, купецтва і промислу.
3. Заховувати честь і повагу горожаньску та не понижувати ся і не упідлятись перед нїким, а тим менше перед першим ліпшим підпаском або слугою.Read more...Collapse )

Отець Евген Гузар - дідусь Блаженнійшого Любомира
galiziaforever
А Ви тепер дивуєтесь станом справ в Україні. Природний розвиток нації був перерваний знищенням її еліти у 20 столітті.

Памяти о. Евгена Гузара.
Про ненадійну смерть о. Гузара була вже вчера коротка згадка. Покійний заслужив собі однак вповні на те, щоб про нього згадати ширше. О. Евген Гузар був сином бл. п. о. Дмитра Гузара, пароха Завалова. Гімназію покінчав в Бережанах, а богословські студії у Львові. По висвяченю служив сотрудником на кількох парохіях. По кількох літах сотрудницької одисеї мусів покинути ва домагання намісництва душпастирську діяльність, до якої був цілим серцем привязаний і перенісся до Львова, де став невдовзі катехитом учительської семинарії. По убивстві одним семинаристом учителя Бутковського, спенсіонувала шкільна рада о. Гузара. В часі війни душпастирював Покійний зразу в Вольфсберзі, а опісля в Ґая (Київі). Перед кількома місяцями вернув о. Гузар до Львова. Тут і за¬скочила його невмолима смерть. — О. Евген Гузар був взором ревного священика-патріота. Його діяльність не була голосна, на експорт. Се був тип тихого робітника, орґанізатора. Вже як молодий сільський сотрудник дався о. Евген пізвати не тільки як ревний душпастир, але й як щирий робітиик-громадянин. А вжеж діяльність свою розвинув о. Евген у Львові до широких розмірів. Згадаймо хочби великі його заслуги коло зорґанізованя львівських слуг. Повних двадцять п’ять літ трудився Покійний коло сих найбідніших і довів до того, що сегодня львівські українські слуги взірцево зорґанізовані. Його заходами станула церковця при вул. Зиблікевнча і він її прикрасив, він стягнув до неї Українців зі стрийського передмістя, він був її і парохом і сотрудником, і опікуном. Дальшим полем діяльности о.Евгена було товариство «Сила“ і Читальня „Просвіти» в середмістю. Заслу¬ги о. Гузара в сих товариствах просто неоцінені. Не менше заслужився о. Евген в священичих товариствах св. Павла і Товаристві катехитів. Товариство св. Павла Покійним зреорґанізував і стягнув до него богато членів. За його кількалітного головства видало товариство чимало книжок та брошурок і спомагало инші релїґійні видавництва. В товаристві катехитів був о. Гузар рівнож не тіль¬ки головою, але й душею. Не менш ревно працював о. Гузар і на полі богословської літератури. Се був катахит з замилування і писав радо катехитичні підручники. Останніми літами викладав катехитику на університеті. Спеціялістом був о. Гузар в научуванню найменших дітей. Його лекції катехізму в народних школах були взірцеві. Як товариш був о. Евген незрівнанний. І для старших і для молодших священиків був він все як рідний брат. Без него не обійшлися ніякі священичі збори, ніякі священичі сходини. Прегарний примір давав Покійний також своїм взірцевим родинним життям.Ревнйи священик, щирий народний робітник-організатор, найліпший батько-опікун найменшої братії, сердечний катехит-душпастир і ідеальний муж та батько - ото коротка хаарктеристика дорогого о. Евгена. — Свящ. Яр.Лев.

«Українське слово». – №225. – 2жовтня 1918.

?

Log in

No account? Create an account