?

Log in

No account? Create an account
Previous Entry Share Next Entry
Д-р ВАСИЛЬ ЯКОВЛЕВИЧ СОВАЧІВ
galiziaforever
«Календар червоної калини на 1925 рік». – Львів, 1924. – С.141-142.
3 травня с. р. (1924 – ВС). помер в Підлютому б. санітарний шеф Армії УНР. — др. Василь Яковлевич Совачів. Починаючи з перших днів революції, пок. В Я. віддається всеціло на службу визвольних змагань українського народу. Вибух революції застає його в Чернівцях, де займає пост полкового лікаря. На першу вістку про петроградський переворот основує тут Український Клюб. Лікар-громадянин робиться активним учасником епопеї боротьби за українську державність, аж до траґічного ісходу за Збруч.
Працює з самозреченням над українізацією армії, підчас першої навали большевиків, яка заскочила його в Київ і, на культурно-просвітному полі в рідній Прилуччині, а через цілий час як фаховець-лікар на ріжних посадах.
Характеристична картина: 1919 рік. Камянець. Др. Совачів санітарним шефом армії. Його стрічає один з міністрів. Др. С. в більш як убогому мундірі. Хоча доскулює пізноосінний вітер в легенькій пелерині. «В. Я., – звертається до нього міністер, чому не одягаєтеся теплійше, чому не причепуритеся?»
Він відповідає: »Чи можна про це думати тепер, коли на фронті борються козаки голодні і босі«?
А коли прийшли роки еміграційних злиднів, особисті недостачі переносить з почуттям достоїнства, сповненого обов’язку.
Першорядний фаховець-гиґієніст, який міг би бути окрасою медичного факультету, заробляє на прожиток тяжким фізичним трудом. Він не має «обивательства«, отже не може отворити лікарської канцелярії. А старатися про чуже »обивательство» й не хоче. Жив надією на поворот на Наддніпрянщину.
Літом 1923 р. усміхається еміґрантови доля: його ангажує капітула на лікаря санаторії в Підлютому. Залишається в Підлютому на зиму, щоби особисто кермувати підготовними роботами в напрямі розбудови санаторії. Підчас лікування селян з с. Сливок заражується пятнистим тифом і передчасно сходить в могилу в 48-м році життя. .
Др. В. Я. Совачів уродився в м. Прилуках на Полтавщині, де його батько був священником. Рідня Совачових і Міхновських (пок. М. Міхновський – дядько В. Я-ча) відігравали визначну ролю в місцевому життю. В місцевій Гімназії В. Я. оснував ученицьку громаду, з якої вийшла ціла низка свідомих громадян. Медицину студіював у Київі, де через пять літ стояв на чолі студентської громади. Підчас університетських студій два рази доводилося йому сидіти в тюрмі. Після скінчення медицини був через два роки лікарем для доручень у Вильні.
В рр. 1904-05, підчас російсько-японської війни, в Манджурії. В 1907 р. завідує дивізійною лябораторією в Калузі. Відтак дістає командировку до медичної академії в Петрограді. Тут займає посаду асистента знаменитого проф. Левашова. Мріє про становище професора на українському університеті .у Львові. Покищо старається за посаду на Україні. Без успіху. Дістає посаду в Москві. Тут застає його світова війна.
Пок. Совачів полишив кілька поважних праць з области медицини, які друкувалися по російських фахових журналах. На еміграції писав довшу джерельну студію про санітарну справу в УНР.
Характеристичною рисою пок. Совачова як громадського діяча — відраза до партійного сектанства. Фатальні наслідки цеї недуги, він — старий Українець куди краще передбачував, ніж тисячі других земляків, яких щойно здвиги рр. 1917—19 загнали в український табор. Все ж вірив у творчі сили української селянської маси. Вірив, що невдачі української революції — це тільки наслідки непідготованости до боротьби за власну державність. Вірив, що після хвилевої суматохи прийде час отямлення і під прапором державности з’єдиняться посварені партії, групи, одиниці. Тому велику вагу привязував до культу традиції.
Два тижні перед своєю смертю був у Львові. Із захопленням оповідав свої вражіння зі зустрічей з галицьким селянством. Відпочивав душею, обсервуючи вплив визвольної війни на село, зріст народнього гніву. І може нераз в довгі, зимові вечорі його думка летіла в рідну Прилуччину, де на спілку з пок. Міхновським був сівачем національної свідомости. І може нераз згадував горячі дебати в Київській «Молодій Громаді», в якій його близькими товаришами були І. Стешенко, В. Доманицький, Чернявський.
Понад двайцять літ минуло з того часу. А які кольосальні зміни. Україна вийшла на широкий шлях змагань за своє місце в сім’ї вольних народів. І ця відомість була мабуть останньою відрадою доброго громадянина Великої України.